<aside> 🏰
Тут спойлер на спойлері — я попередила.
</aside>
Билася в конвульсіях риба на фрейрському ринку…
А ні, зачекайте. То я.
Після прочитаного.
Книжка лишає по собі неприємний післясмак. Причин цього багато, і в цьому відгуку я спробувала їх структурувати.
Текст погано вичитаний: рясніє недолугими формулюваннями, кальками з російської... (до речі, «риба в конвульсіях» — це пряма цитата). Око постійно чіпляється за часті повтори на зразок «жирний пиріжок стікав жиром...» або за використання слова «компас» сім разів на одній сторінці. Логіка викладу теж шкутильгає: за змістом кінець абзацу може суперечити початку, а на одній сторінці може дублюватися половина речення чи та сама конструкція.
Важко вловити атмосферу оповіді, не кажучи вже про те, щоб налаштуватись на неї. Не найвдаліша суміш екшену та ґрімдарку несподівано й недоречно перебивається типу смішним діалогом або туалетним жартом. Відсутність доречності в оповіді та якоїсь достовірності в думках та діях персонажів стали вагомими причинами того, що цю книжку хочеться назвати просто поганою. Навіть в інших книжках, яким я ставила на Goodreads одну зірочку і які здавалися мені огидними, не було настільки нелогічних стрибків у настроях сцен і думках героїв. Оскільки атмосфера непостійна, зрозуміти задум авторки мені не вдалося. Оповідь надто похмура для комедії (і жарти роблять лише гірше), тут немає вдалих контрастів “високого” та “низького”, щоб це виглядало іронічно. Для дарку забракло психологічності та глибини, але й захопливості пригодницького жанру тут теж не відчувається.
Оповідь ведеться двома паралельними лініями — від імені принца Емріса та принцеси Маріт із королівства Фрейра. Мені цей поділ здався невиправданим. По-перше, одна лінія спойлерить події іншої, тому сюжетна інтрига вбивається в зародку. Також ці лінії викликають почуття одноманітності, адже сюжет ганяє принца та принцесу якщо не одними й тими ж, то вкрай схожими локаціями. До того ж динаміка їхніх пересувань майже ідентична.
Проте це не означає, що сюжет легко сприймати. Навпаки: від здивування мої брови здіймалися як ніколи в житті, і перші п'ятнадцять розділів я гортала ту нещасну книжку туди-сюди. Здавалося, що я або пропустила пояснення, або збожеволіла й запам'ятала не те, що насправді було написано в позаминулому розділі.
Якби ж то.
Сцени скачуть, як жаба по купинах, часто виникає відчуття пропущеного абзацу. Багато подій, у які важко повірити: принцеса падає головою вниз у море в сукні й не зазнає жодних ушкоджень; молодий волоцюжка перевдягається в лахміття навиворіт — і ось перед нами вже пристойна пані; вершники зіскакують із загнаних коней, а потім швиденько зводять поховальний курган; самостріл легко вміщується на дно сумки, а у власному ліфі героїня забуває ножа.
Текст виглядає так, ніби існували окремі сцени, про плавний та логічний перехід між якими не подбали, а потім до них поспіхом доліпили якісь шматки. Оповідь несеться, і мені лишається тільки змиритися. А потім настає не-фінал. Просто завершується черговий розділ — і все, кінець книжки.
Ну хто так робить?
І от ці дві сюжетні лінії, купа тексту, всі ці шматки в результаті нікуди не ведуть. Я намагалася сформулювати для себе сюжет для переказу, але краще за “герої кудись там ідуть” не вийшло. Звісно, про Володар перснів теж можна сказати щось подібне, але у Володарі Перснів перша книга має дуже чітке “обличчя” і певне закінчене розуміння етапу історії, а тут — танцювали, танцювали, та й не поклонились, оскільки книжка раптово і безглуздо обривається: здається, що головна проблема настпуної книги — Маріт бореться за Джула з його екс та з Емрісом. А ті всі підмінки і кінець світу взагалі до пня.
Головних героїв у нас аж два – принц та принцеса, Емріс та Маріт. Один розділ від нього, один – від неї.
У цих персонажів мені не вдалося повірити через неадекватність їхніх реакцій. Їх нічого не турбує. Вони постійно відлітають у вир власних думок, щоб вивалити як не літературно-ментальний відступ, так інфодамп. Тоне корабель, гинуть знайомі? Пофіг, краще понити про те, що треба заміж за нелюба. А ще й “кумедно” поперегиркуватися з подружкою.
Суперечностей, коли, образно кажучи, світ розвалюється, а персонажі — про какашки, безліч. Принцеса намагається втриматися на воді посеред моря, і це їй не заважає “відлетіти” у власні думки на 20 рядків (я порахувала). У шлюпці посеред моря, щойно врятувавшись від кораблетрощі, Сааді (та сама подружка) читає розлогу, непотрібну для сюжету лекцію про політичні сили Тінерії. Маріт на ізі переживає те, що близька людина намагалася її вбити. Взагалі жодної рефлексії. Ну, з ким не буває.
Тому персонажі страшенно неправдоподібні.
Доходить до смішного: через постійне ментальне базікання зникає відчуття загрози – навіть у Глуші, де має бути дуже страшно. Але тут, думаю, доклалося ще те, що текст грішить “розказуванням” замість “показування”. Хтось злиться, хтось змінюється, хтось страждає, але чи німіє тіло і судомить від холодної води, чи пітніють долоні і стискається шлунок від нервувань, чи мокріє спина і чи паморочиться голова від спеки та задухи у критому возику? Нє. Зате всі персонажі підряд “пхикають” та “смикаються”.
Обоє головних героїв – з королівської родини, але їхній спосіб мислення та поведінка не відповідають походженню. Обоє головних героїв не мають амбіцій та мети. Вони бовтаються в сюжеті, як одинока медузка в океані, слухаються інших і піддаються обставинам.
Традиційно королів і королев виховують змалечку, вкладають певні цінності, розуміння власного місця у світі, дають їм відповідну статусу освіту.
Принцеса вивчала історію мистецтв. І то чи їй клепки природа недодала, чи то університет у Фрейрі — аби отримати диплом, але те, як вона аналізує світ, не тягне на людину з гуманітарною освітою. І от теж цікаво: які мистецтва вона вивчала? Чи була в курсі тінерійська культура? Тому що ті нещасні тінерійські сережки їй просто несмак? Якщо в тебе є хоч краплиночка освіти, тобі й неолітичний кавалок глини не буде несмаком. Звісно, якщо твої пиха та вузьколобість не переважають все інше.